Педагогічне товариство ім. Г.Ващенка: офiцiйний сайт педагога Омеляна Вишневського
Педагогічне товариство ім. Г.Ващенка
          
    
Головна сторінка 
 
Повернення до витоків 
Педагогічне товариство ім. Г.Ващенка 
Українська педагогіка і освіта перед новими політ. викликами 
Рецензії 
  Український виховний ідеал і національний характер
Статті та файли 
  Статті
  Файли
Фото 


Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка
Львівська обласна організація.
Голова – п. Оксана Гентош

Мета товариства - поширення та популяризація української педагогічної спадщини та сучасних педагогічних ідей.

Завдання
Впровадження світоглядних засад української педагогіки.
Вивчення та популяризація педагогічної спадщини Г. Ващенка та інших українських педагогів.
Видання та поширення наукового доробку сучасних українських педагогів.

19 травня 2011 року у Львові відбудеться Конференція « На ниві відродження української педагогіки»











15 років плідної громадської праці

19 травня 2011 року у Львові відбулася науково-практична конференція “На ниві відродження української педагогіки”, організована Львівським обласним Педагогічним товариством ім. Григорія Ващенка спільно з Львівським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти. Ця конференція співпала з Ювілеєм професора Омеляна Вишневського, одного із співзасновників Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, шанованого вченого і педагога, автора понад 150 наукових праць, педагогічних досліджень, публікацій, серед яких фундаментальна праця “Теоретичні основи сучасної української педагогіки” (2003, 2006, 2009).

Під час конференції працювала виставка педагогічної літератури, на якій були представлені твори Григорія Ващенка, Омеляна Вишневського та Анатолія Погрібного, першого голови Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка. Незадовго до конференції Львівське товариство отримало добірку книг Анатолія Погрібного від його вдови п. Галини Погрібної. Серед них і видання Шевченківського комітету “Поклик дужого чину”. Частина цієї літератури поповнить фонди кількох львівських бібліотек. Учасники конференції змогли ознайомитись зокрема з виданими останніми роками працями професора Омеляна Вишневського “На шляху реформ” (2005), “Український виховний ідеал і національний характер” (2010),“На ниві відродження української педагогіки” і “На роздоріжжях минулого” (2011).

Дві згадувані тут книжки професора Омеляна Вишневського – “На ниві відродження української педагогіки” і “На роздоріжжях минулого” вийшли друком цього року в Дрогобичі до 80-річчя від дня народження професора і 55-річчя освітньої діяльності. Перша з них знайомить читача із “науковими прагненнями і здобутками автора на тлі прожитих літ”, а друга – це “спогади на схилі літ – від першої особи”. Назва першої підказала й тему конференції “На ниві відродження української педагогіки”. Ці видання стали своєрідним підсумком багаторічної науково-педагогічної діяльності вченого і педагога.

Професор О. Вишневський виступив на конференції з програмною доповіддю “Педагогічна спадщина Григорія Ващенка і проблема автентичності сучасної української педагогіки”, а голова Львівського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка зробила короткий огляд діяльності Товариства за 15 років, розповіла про досвід громадської праці та окреслила перспективи дальшої роботи Товариства.

Цікавою була доповідь Олексія Манька, доцента Української академії друкарства “Читаючи Григорія Ващенка”, в якій простежуються паралелі між часом, в якому жив і творив Г. Ващенко, і сьогоденням.

Слово про професора О.Вишневського “Сподвижник в українській педагогічній науці” виголосила Ірина Мищишин, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка.

Професора Омеляна Вишневського обійшли всякі державні нагороди і вшанування. Проте професор одним із перших ще у 2000 році був відзначений громадською нагородою, що є для нього особливо дорогою, бо отримав “Медаль Григорія Ващенка” з рук св.п. Анатолія Погрібного. Тепер до цієї нагороди додалася ще й медаль “Будівничий України”. Цією медаллю Всеукраїнське товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта” нагородило професора Омеляна Вишневського в День його Ювілею. Науково-практична конференція Львівського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка визначила дальші плани діяльності Товариства, що зорієнтовані на відстоювання автентичності української педагогіки та очищення її від намулу совєтської ідеології в теорії і практиці .

Оксана Гентош, голова Львівського педагогічного
товариства імені Григорія Ващенка

Громадська діяльність Педагогічного товариства
імені Григорія Ващенка. Досвід і перспективи.
(фрагменти доповіді голови Товариства на конференції 19.05.2011)

Активна громадська діяльність Львівського Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка розпочалася у 1996, 15 років тому, хоч Товариство засновано в Україні у 1995. Знайомство з працею “Виховний ідеал” Григорія Ващенка спонукало багатьох львівських освітян до дії.

У червні 1994 року в стінах Львівського державного університету ім. І.Франка група науковців і педагогів організували наукову конференцію “Національне виховання молоді у навчальних закладах”. Тоді професор Омелян Вишневський подав для обговорення Концепцію сучасного українського виховання як “проєкт цілісної моделі виховання з орієнтацією на умови функціонування громадянського суспільства у незалежній Українській державі” (О. Вишневський).

А ще раніше, у березні 1991 року, у Львові відновлено діяльність Товариства “Рідна школа”. Група освітян на чолі з Іриною Калинець, тодішнім начальником обласного управління освіти, народним депутатом України, за участю професора О. Вишневського опрацювала Концепцію національної школи. Ця Концепція передбачала розбудову системи освіти і виховання з поверненням до української педагогічної традиції. Програмні засади відродження національної школи професор виклав у своїй праці “На шляху до рідної школи”. Звичайно, що ця Концепція не була реалізована.

З утворенням Педагогічного товариства ім. Г. Ващенка Концепція знайшла відображення у посібнику проф. О. Вишневського “Сучасне українське виховання” (1996), що вийшов у світ тиражем 2000 примірників, та серії брошур під цією ж назвою загальним тиражем у 12 тис. примірників. Видання здійснено за власні членські внески та доброчинні пожертви.

Щоб донести свої ідеї до освітянського загалу, особливо до державних посадовців, Товариство організувало у 1996 році дві важливі дискусії з обговорення проблем національного виховання та ролі релігії і церкви у вихованні. З”явилось тоді кілька публікацій у пресі, зокрема і в газеті “Освіта” (Київ). Концепція українського виховання могла стати першим кроком на шляху поступового повернення до національних засад у вихованні. Могла, але не стала.

У 1997 році видано “Вибрані педагогічні твори” Г. Ващенка, які впорядкував та написав передмову проф. О. Вишневський. Значну частину тиражу цього і попередніх видань Товариство розіслало педагогічним ВНЗ всіх областей України, безкоштовно передало бібліотекам, навчальним закладам всіх рівнів Львівської області та в Україні. Було організовано чимало презентацій цих видань у Львові та області.

Своє перше статутне завдання – повернення в Україну наукового і педагогічного спадку Григорія Ващенка – Педагогічне товариство його імені виконало вповні.

В організації видань Ващенка у Києві чимала заслуга двох осіб, найперше, Омеляна Коваля, учня і послідовника проф. Г. Ващенка та акад. Анатолія Погрібного, письменника, вченого, громадського діяча, Українця-патріота, який від часу заснування і до жовтня 2007 року очолював Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка. За 15 років за громадські кошти без участі державного фінансування видано шість томів праць Г. Ващенка. Сьогодні є вони в бібліотеках, школах, у вчителів.

Від початку діяльності члени Товариства активно популяризували педагогічну спадщину Г. Ващенка, а також науково-педагогічні праці проф. О. Вишневського, якому випало, як нікому іншому в сучасній українській педагогіці ретельно досліджувати педагогічний спадок Г. Ващенка та доносити основні ідеї вченого до сучасного читача через свої наукові праці та чисельні публікації. На долю проф. О. Вишневського випала та ж історична місія, що й на долю проф. Г. Ващенка тільки в різних часових вимірах – зберегти і розвинути педагогічні традиції української демократичної педагогіки.

Справедливо називаємо Ващенка найяскравішим і найфундаментальнішим репрезентантом української демократичної педагогіки 20-го століття. Це означення, без перебільшення, належиться і проф. Омеляну Вишневському, що поставив собі за мету “очистити українську педагогіку від намулу імперсько-азійської ідеології та совковості” (О. Вишневський).

Члени Педагогічного товариства ім. Ващенка сприяли і допомагали проф. О. Вишневському цю місію виконувати. Організовували конференції, презентації творів, педчитання та семінари, виставки педагогічної літератури. Те, що ім”я Григорія Ващенка повернулося на Батьківщину, що його праці сьогодні може прочитати й використати вчитель – найкращий доказ важливості нашої громадської праці. Та найважливіше – злам у свідомості багатьох педагогів, які пізнали творчість Ващенка. За ці роки Товариство організувало 115 освітніх заходів, передано до бібліотек безкоштовно понад 1500 примірників педагогічної літератури.

Життєдіяльність громадської організації залежить насамперед від людей, здатних реалізувати конкретні завдання. Багатьом активним членам Товариства завдячуємо тим, що не зважаючи на відсутність приміщення, матеріальної бази та фінансів вдається досить результативно працювати, відчуваючи, що є у цій праці потреба. Прикладами активної громадської праці в Товаристві є три осередки: у дошкільному навчальному закладі № 94 (голова – Ярослава Ясниська), Українській академії друкарства (1-а голова – Ольга Антоник, 2-а голова – Марія Мартинюк) та Львівському педагогічному коледжі (голова – Романа Михайлишин, головний методист області серед закладів 1-2 рівнів акредитації). Особливо слід відзначити працю Товариства у дошкільному навчальному закладі № 94 м.Львова: це, насамперед, видання методичних матеріалів “Християнське виховання у дошкільному навчальному закладі”. У цьому навчальному закладі регулярно проводяться методичні семінари з дошкільного виховання та відкриті заняття в групах. Саме тут практично реалізуються ідеї Г. Ващенка про християнське виховання і концепція сучасного українського виховання проф. О. Вишневського.

Слід визнати, що педагогічний спадок Г. Ващенка, ще не став надбанням широкого кола освітян. Причин на це кілька. Хоч не існує прямої заборони на праці вченого, але тихе ігнорування відчутне.

І тому сьогодні швидше Г. Ващенко йде до вчителя, аніж учитель шукає дорогу до Ващенка. Така правда. “І що тут вдієш?! – з сумом запитує акад. Анатолій Погрібний у своїх “Роздумах про наболіле”. І далі продовжує: “…піднятися до висоти ідей цього національного педагога їм перешкоджає елементарна запеленгованість (слово з “Тронки” О. Гончара), складники якої – і консерватизм, і страх перед українським національним у його природному вияві, і скутість догмами совєтської педагогічної науки”. Очевидно, що актуальним залишається навчання і виховання самого педагога, щоб допомогти йому подолати цю саму “запеленгованість”.

Досить стримано ставиться до Г. Ващенка і академічна педагогічна наука, бо й досі вона зорієнтована переважно на творчість А. Макаренка.

Крім Г. Ващенка, є ще нечитані досі праці Б. Грінченка, С. Русової, С. Сірополка, І. Стешенка, плеяди довоєнних галицьких педагогів (Я. Ярема, В.Янів, Ю.Дзерович, П. Біланюк, В.Пачовський, інші), і вони могли б сьогодні повною мірою прислужитися вчителеві. Тільки ж їх твори насамперед треба видати, наповнити ними бібліотеки і читати. І ця справа мала б бути насамперед турботою держави, а не лише громадської організації.

Друге важливе завдання, яке поклало на себе Львівське Педагогічне товариства ім. Г. Ващенка. Від початків своєї діяльності чимало зусиль витрачено на розробку програми та запровадження в загальноосвітніх школах області предмета “християнська етика”. Ідеї християнізації виховання Педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка обстоює впродовж всієї своєї діяльності. Ця ідея є провідною у працях проф. О. Вишневського, видана і розійшлася окрема його праця “Християнізація виховання”.

З ініціативи Товариства сесія Львівської обласної ради 8 жовтня 1997 року прийняла рішення про вивчення християнської етики у загальноосвітніх школах Львівщини, відповідно до розробленої програми. В наступні роки було ще 5 рішень Львівської обласної ради, в яких ніколи не передбачалося фінансування цієї програми.

На цій дорозі випало багато праці і чимало перешкод. Лише над першою програмою та методичним посібником 10 місяців працювала комісія з християнської етики, до складу якої входили п”ять членів Педтовариства і духовні особи від усіх традиційних християнських церков. За цим стоять багатогодинні дискусії на чисельних засіданнях, круглих столах, наради і конференції, на яких приймались Звернення з цього питання до найвищих органів влади, Міністерства освіти і науки в тому числі. Найчастіше тексти Звернень, заяв, рішень укладалися Педагогічним товариством. Тому великим було наше здивування, коли восени 2010 року відзначалося 20-річчя запровадження у школах Львівщини християнської етики, якого насправді ще немає. Але комусь потрібен піар.

Як громадська організація Педагогічне товариство ім. Г. Ващенка було учасником освітніх форумів, круглих столів, громадських слухань та різних нарад в міській та обласній адміністраціях, де з різних питань, висловлювали свою позицію, часто відмінну від офіційної.

Реальні зміни в освіті, особливо у системі виховання, найближчим часом очікувати не доводиться. Натомість очевидні намагання повернути освіту в русло минулого. При всьому тому є замало ентузіастів, що ставали б свідомими і діяльними оборонцями української виховної традиції. Як виховувати – шукаймо у Ващенка в тому числі, а також в Ушинського, Грінченка, Русової, Сірополка, Стешенка, Дзеровича, Огієнка та ще цілої плеяди українських педагогів, що були насамперед людьми глибоко віруючими і національно свідомими.

Очевидну істину стверджує Григорій Ващенко: тільки виховання, що грунтується на традиційно-християнській моралі, дає суспільству гідного громадянина, здатного служити Богові і Батьківщині. Варто, очевидно, глибше пізнати Г. Ващенка, вивчати українську педагогіку за Г. Ващенком і О. Вишневським, а не за Макаренком. Треба врешті визнати, що колективне виховання дитини – це більшовицьке минуле, що не може сьогодні бути ідеалом у вихованні образ войовничого чекіста, як це бачимо у Макаренка. Варто уважно перечитати Макаренка і багато чого переосмислити та докласти зусиль, щоб подолати у власній свідомості стереотипи минулого, врешті, прагнучи наблизитись до цивілізованого світу, відкинути більшовизм та атеїзм як очевидне зло.

Рушієм суспільних змін повинен стати сам учитель, якщо йому залежить на позитивних змінах не лише в освіті, а й у суспільстві в цілому. За будь-яких обставин, сприятливих чи не дуже, не можна пасивно очікувати змін, не прикладаючи до цього рук. Сам учитель має бути небайдужим, активним громадянином, показуючи молоді приклад громадянського служіння та виховуючи таким чином у ній патріотичні почуття. А глибше усвідомлення того, що неосвічені і невиховані громадяни становлять загрозу для оточуючих, спонукатиме виховні завдання визнати пріоритетними серед завдань національної безпеки.

Олексій Манько, доцент

Української академії друкарства

Читаючи Ващенка…

Григорій Ващенко був ідейним батьком Спілки української молоді, чиїм основним гаслом було «Бог і Україна». Перечитуючи його в наш час розуміємо, що актуальність цих думок не звітріла, проте кардинально змінилась ситуація в якій ми з вами перебуваємо. Глибоко знівельованим є поняття «Бог», на яке зовсім природно опирався Ващенко у той час. Він навіть глибоко не розглядав релігійну природу моралі, оскільки для нього вона була очевидною: сумління, честь, гідність, шляхетність. Всі ці компоненти людської натури базуються виключно на усвідомленні людиною сентенції: «І сотворив Бог людину на свій образ і подобу, чоловіком та жінкою її сотворив». Зараз можемо задати цілком риторичні запитання: чи сприймаємо ми ці поняття тепер, чи керуємось ми ними в наших міжлюдських стосунках, в тому числі і в своїй професійній діяльності, а чи може все витіснили байдужість і зиск? Чи присутні в нашому суспільстві взагалі будь-які моральні стандарти?

Про Україну. Якщо ми самі, українці, не будемо поважати і любити себе, якщо наша гуманітарна культура не стане привабливою, ніхто у світі не буде нас поважати і ми й надалі завжди найчастіше для означення нашого непривабливого буття будемо вживати слово «нажаль»: … нажаль, нам не вдалось, …на жаль, нас не зрозуміли, …на жаль, так історично склалося… Хочемо зазначити, що бути патріотом означає не шкодити рідному народові і державі: не псувати освіту, не визискувати слабших через корупцію, не обкрадати ближнього, зловживаючи владою тощо.

Нижче подаємо деякі наші рефлексії щодо думок Г.Ващенка, які поміж собою тісно пов’язані гаслом «Бог і Україна».

«Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, бо одним із завдань її є збагачення учнів науковими знаннями і вироблення в них наукового світогляду.»

Нині маємо ситуацію, коли праця педагога знівельована до краю. Освіта в Україні переживає надзвичайну кризу, кризу мотивації як для учня (студента), так і для викладача. Ми можемо спостерігати напівпорожні класи, бо старшокласники-випускники бігають навчатись (?!) до репетиторів (?!!) (для чого ж тоді школа?), ми можемо спостерігати напівпорожні аудиторії у вищій школі, бо студенти бігають на приробітки або просто прогулюють. І це вже перестає бути скандалом. Це стає нормою. Але хто з нас не погодиться, що такий стан речей є цілком абсурдний і неймовірно тривожний. Може існуюча система освіти вже настільки вичерпала себе, що починає розвалюватись як гнила бочка? Може ми повинні радикально переглянути суть середньої освіти і вимоги вищої?

Часто ми всі, починаючи від молоденьких батьків, котрі ведуть своє дитинча до першого класу, і закінчуючи зрілими членами суспільства, мовчазно погоджуємось із тим, що в навчальному закладі оцінку (атестат, диплом) краще купити, аніж чесно заробити. Набагато простіше жити і не утруднювати себе каторжною працею з виховання власних дітей, а значить і самовихованням (бо зрозуміло, що без безпосереднього прикладу результату не буде). І одночасно ми буквально хором жаліємось на некомпетентність і лукавство і захланність чиновників державної машини, фахівців народного господарства, представників приватного бізнесу тощо. Чи не приклад це нашої шизофренії? Проте вже при перетині україно-польського кордону ця шизофренія моментально вивітрюється .., бо на тому боці кордону є інше розуміння цінностей.

«Розумове виховання має два завдання:
1) Збагатити учня науковими знаннями та виробити у нього науковий світогляд.
2) Розвинути у нього т. зв. формальні здібності інтелекту, себто спостережливість, пам’ять, творчу фантазію і логічне мислення.

Коли перше завдання завше мають на увазі шкільні педагоги, то друге завдання більшість їх часто забуває. Внаслідок цього нерідко трапляються випадки, що школа не тільки не розвиває природних інтелектуальних здібностей учнів, а навіть шкідливо впливає на розвиток їх».

Ці слова були написані більш ніж п’ятдесять років тому на еміграції, але наше суспільство до них, здається, ще й не доросло. Якщо взяти до уваги середню школу, то ступор у учнів від перенавантаження наступає вже у 5 -6 класах. І якщо бідолашна дитина не має освічених батьків, котрі їй усе розтлумачують вдома, вона просто перестає звертати увагу на навчання (знову риторичне запитання – для чого тоді школа?). Нам видається, що при існуючій системі навчання (її можна означити як ґвалтування дитячої психіки) ми не отримаємо ні учнів, напханих ерудицією, ні тим більше дітей які уміють творчо мислити.

Радянська школа базувалась на примусі до навчання і виховувала сліпий послух. Так вдавалось в умовах інформаційної ізоляції виховувати покоління з розвинутою ерудицією, але процент творчих особистостей був доволі невисокий.

В наш час, коли ми вийшли з-під примусу, ми ще не навчились бути вільними і вільно працювати. Отож, аби утримати т.зв. «рівень освіти», в умовах свободи, чиновники з міністерства освіти та педагогічної академії підвищують насиченість шкільних дисциплін, не забезпечуючи природного процесу засвоєння знань, для чого потрібен час (ми не розглядаємо тут таких одіозних явищ як, наприклад, комерцію допоміжною методичною літературою).

З іншого боку, як нам відомо, бюджетна сфера стала закладником політичних ігор, в результаті чого при хронічному мізерному фінансуванні останньої держава, як виглядає, прагне скоротити витрати на освітянський простір, який для неї є обтяжливим. Для цього слід мати формальну підставу. Наприклад, доказати нам, що наш фаховий рівень недостатній згідно вироблених в міністерстві критеріїв оцінювання.

І ось ми бачимо як за останні десять років карколомно зросла витрата наших сил, часу і паперу, аби документально підтвердити нашу професійну спроможність. Чи зріс від того рівень освіти? Тобто наш професіоналізм? Він падає і падає якість освіти. А що є якість освіти? Високі бали? Це не проблема. Проблемою є відсутність культури в наших дітей, котра вже призвела до відсутності мотивації до праці, до лукавства, до відверто гидкого прагматизму, до культу зиску. Система механічного примусу в освіті вже не працює і поверхнева мотивація до навчання в умовах легкого доступу до дешевих розваг вже померла. Перед нами як перед суспільством зараз стоїть завдання вироблення нової системи мотивації до навчання і праці, коли прагнення навчатись має стати культурним фундаментом наших дітей, які як вільні люди повинні працювати (навчатись), виходячи із глибокого розуміння власної гідності та призначення.

Цей епізод ми можемо завершити наступною думкою Г.Ващенка:

«Тому, розв’язуючи питання про ролю педагога у виробленні виховного ідеалу, треба, з одного боку, забезпечити інтереси нації, а з другого, не ставити педагога в ролю ремісника — виконавця наказів згори.»

Але продовжимо:

«У розбудові системи освіти перш за все велике значення має ідеологія. Не тільки всі галузі духової культури народів – релігія, наука, мистецтво, а навіть матеріяльна культура залежать від ідеології. Не виробничі відношення обумовлюють їх, як це намагаються довести марксисти, а в першу чергу ідеологія.»

Ми повинні виробляти власну модерну за формою і змістом ідеологію, яка забезпечить збереження нашої національної ідентичності, що включає в себе культуру, ментальність, державну незалежність і гідність українця. Ми бачимо, що напрацьовані нашими попередниками ідеї у тому вигляді як вони подаються зараз у суспільстві часто не зворушують наших сердець. Навіть коли ми розумом розуміємо їх актуальність, наша душа мовчить. Світ перестав бути чорно-білим, він став сірим і ми втрачаємо точки орієнтації, напрацьовані нашими попередниками і які надійно слугували нам протягом останнього століття. У теперішньому світі нам, українцям, аби зберегтися, слід чітко усвідомити свої культурну особливість та ідентичність на тлі культурного розмаїття світу, усвідомити свої сильні та слабкі сторони. Нам здається, що найкращою ідеологією у сучасному розмитому світі для нас стане формування глибинно морального суспільства як би це ідеалістично не звучало.

Після майже 20 -ти років незалежності ми вже втратили ілюзії щодо динамічного розвитку нації, бо опертись на відомі у всьому світі політичні, економічні чи суспільні механізми ми не можемо. Ці механізми виростають з моральних стандартів. Тому цих механізмів у нас зараз немає: ми не маємо системи політичних партій, котрі би ефективно контролювали виконавчу владу, ми не віримо судовій гілці яку роз’їла корупція, ми не можемо довіряти пресі, бо остання стала заангажованою, а іноді просто брехливою і продажною. Врешті, ми гостро відчуваємо брак свіжих ідей для нашого внутрішнього розвитку. Оскільки подібні ідеї народжуються в головах людей, які змінили своє мислення і яких ми часто називаємо наївними ідеалістами. Проте саме ці люди завжди змінювали світ.

“Аморальне життя, коли воно тягнеться довший час, глибоко порушує і псує саму природу людини (…) В аморальних людей сумління не тільки мовчить у такі моменти, коли воно повинно голосно кричати, а навіть змінює свою природу, стає перекрученим. Те, що нормальна людина визнає за зло, вони визнають за добро, і навпаки. Типовий шахрай, що шахрайством нажив собі великі маєтки, у своїй душі схвалює свою поведінку і визнає за дурнів чесних людей, що уникають шахрайства, коли б воно могло їм принести якісь вигоди.

Чи не в яблучко? І далі:

“Сучасне суспільство занадто зматеріялізоване. Найбільшою вартістю для багатьох є доляр: гонитва за ним стала головним мотором життя. Тому останнє стало таким беззмістовним і жалюгідним. Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді”.

«Молодь треба виховувати так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення не з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, а з того, що вона чесно виконала свої обов’язки”.

Я гадаю, що після цих слів багато з нас призадумаються над нашим способом виховання дітей. Пригадується поширена банальність: «Я так мучилась у житті, тому не хочу, щоб мої діти страждали. Хай хоч вони поживуть». Зараз ми бачимо як підростає генерація молоді яка не страждала від економічної кризи 90-х. Замість битих у нас ростуть розбещені небиті. Ідеалом для цих молодих гедоністів служить «євро» і свою особисту свободу вони трактують як право на задоволення, а світ як безперервну учту насолод.

Цілком ясно, що такий спосіб буття дуже швидко висмоктує всі життєві сили, в результаті чого молоді люди боячись замислюватись глибше над своїм життям, кидаються у вир чим раз то нестримніших розваг, аби втекти від справжньої дійсності. Саме тієї дійсності, яка єдина впливає на наше життя і про яку говорять наївні ідеалісти, котрі закликають до моралі, до відповідальності перед Богом та Батьківщиною і до яких ми відносимо світлої пам’яті Григорія Ващенка. І нас особисто не покидає враження, що ми з Вами (кожен з нас) особисто вже є відповідальними за той стан суспільства в якому живемо.

Підсумовуючи все сказане вище, скажемо, що ми з Вами як педагоги зараз знаходимось в самому епіцентрі формування українського народу, ми маємо реальну можливість «ліпити» молодь по-справжньому, поклавши в основу педагогіки євангельські істини, бо кожен із нас глибоко в душі розуміє, що єдиною вартістю в цьому житті, яка визволяє, є Правда: «Пізнайте правду і правда визволить вас»

А ми з Вами повинні лише зробити остаточний вибір. Будьмо гідними, будьмо господарями на своїй землі, працюймо для громади – і так віднайдемо себе.


Ірина Мищишин, кандидат

педагогічних наук, доцент

кафедри загальної та соціальної

педагогіки Львівського

національного університету ім.

І. Франка

На шляху до української педагогіки

Серед найбільш вагомих досліджень в галузі обґрунтування теоретичних основ сучасної української педагогіки вирізняються праці професора О. І. Вишневського. З під його пера вийшли у світ численні статті, методичні розробки, брошури та посібники. Їх назви визначають предмет наукового пошуку автора: «Сучасне українське виховання», «Система цінностей і стратегія виховання», «Педагогіка в пошуках духовності», «Українська освіта на шляху реформ», «Український виховний ідеал і національний характер» та інші.

У своїх публікаціях автор звертається до педагогічних ідей К.Ушинського, Г. Сковороди, І.Франка, С.Русової, Г.Ващенка, чим утверджує національне підґрунтя викладених положень й забезпечує тяглість та розвиток українських педагогічних традицій.

О.Вишневський переконаний в тому, що сенс мають ті наукові здобутки, які з одного боку, спрямовані в єдине річище, а з іншого, що здатні в якості публікацій знайти масового читача і сприйнятися його свідомістю. Усі його напрацювання систематизовані в єдиному руслі обґрунтування концептуальних основ української педагогічної думки. Ґрунтовність та оригінальний авторський стиль праць ученого, їх національна спрямованість забезпечили їм популярність й знайшли широкі читацькі кола.

Серед найбільш системних та ґрунтовних праць автора вирізняється підручник «Теоретичні основи сучасної української педагогіки», що вийшов у світ в 2006 році. У передмові до нього А.Погрібний надзвичайно влучно охарактеризував, як саму працю, так і його автора:

«Він читає лекції у Дрогобицькому університеті, але його чує вся Україна. Учений, який творить не тільки для потреб тієї України, якою вона нині є, але, певно, ще більше – для тієї повносилої, повноцінної, національно зорієнтованої європейської держави, якою вона неодмінно буде.
Так неодмінно буде. І то тим швидше, чим більша кількість наших освітян, а особливо вчительської молоді, опанує таку просту, а водночас і таку глибоку та мудру педагогічну науку, що пропонується у цьому посібнику»
[1, с. 46].

Представляючи свою «глибоку і мудру педагогічну науку» О.Вишневський зумів створити особливий авторський стиль. Більше того, підручник вченого оригінальний і з огляду композиційної та змістової специфіки. Здавалося б проф. Вишневський укладає структуру підручника, як і всі сучасні педагоги-науковці, відповідно до структури основних галузей педагогічних знань, а саме: «Загальні основи педагогіки, Дидактика, Теорія виховання». Однак, в згаданому підручнику ці типові розділі відзначаються унікальним змістовим наповненням й авторською інтерпретацією.

Найбільш пристальну увагу усіх сучасних теоретиків і практиків педагогіки привертає розділ: «Сучасне українське виховання та розвиток особистості». Розділ вирізняється багатьма нетиповими для сучасної української педагогічної науки змістовими аспектами, філософським підґрунтям, чіткою авторською позицією, оригінальністю побудови й викладу певних питань. Так, наприклад, не типовим є виклад цього розділу через призму взаємозв’язку виховання і розвитку.

Взагалі уся виховна проблематика у працях О. Вишневського є своєрідною й неповторною. Характерними і визначальними стають питання присвячені пошуку та інтерпретації системи цінностей, її компонентів й ієрархії.

Національна спрямованість педагогічної системи О.Вишневського є однією із ключових її ознак. Народ позбавлений свого обличчя не може розвинути свій потенціал, так вважає автор. Отож, відродження національних виховних традицій, національна спрямованість змісту освіту, створення умов для національного самоусвідомлення є основними завданнями на шляху до розбудови національної школи й виховання свідомого молодого покоління – патріотів своєї держави.

Професор О. Вишневський чітко визначає світоглядну основу своєї педагогічної теорії, при цьому в нього немає жодних двозначностей чи космополітичної узагальненості. Можна стверджувати, що в працях Вишневського пропагується національна ідея й християнське вчення, як найбільш традиційна й відповідна для української культури й менталітету народу ціннісна стратегія виховання.

Наголошуючи на надприродній сутності виховного процесу, розширюючи межі його функцій від суто раціональної до сфери духовного життя. Не відкидаючи традиційних методів і прийомів, сучасна педагогіка, на думку вченого, повинна застосовувати й такі шляхи взаємодії, які торкатимуться сфери внутрішньо-чуттєвої, ірраціональної сутності людини.

Відмовляючись від суто раціонального аналізу й пояснення поведінки людини, автор доводить його обмеженість і поверхневість. На його думку, оцінка поведінки людини вимагає не лише глибинних досліджень психологічних особливостей вихованця й мотивів його поведінки, як це прийнято в педагогічній теорії.

Поведінка людини, вважає автор

насамперед залежить не від того, як вона мислить, а від того, в якому стані її душа. Тим часом глибин душі, своїм розумом не може осягнути жоден виховник, її контролює лише Бог і, за умов духовної далекоглядності – сумління людини [3, с.495].

З точки зору традиційно-християнської стратегії виховання, людина не є «продуктом» діяльності виховника, вона завжди є чимось більшим, бо живе своїм власним внутрішнім життям. Людина – істота, котра перебуває і вічно в стані внутрішньої боротьби, але водночас істота самодостатня. Вона досвідчена і обмежена, сильна і слабка, добра і зла, правдива і брехлива і т. п. Вона завжди в дорозі. Але за всіх обставин - вона Людина, і в цьому сенсі, власне, християнство пропонує педагогіці демократичні засади виховної взаємодії [3, с.212].

Описуючи основні концептуальні підходи та зміст виховної теорії, сучасні науковці, як правило, питанням аксіології виховання не приділяють належної уваги, або взагалі уникають цих питань. Натомість така проблематика достатньо активно досліджується у педагогічній науці зарубіжних країн. На сторінках праць проф. О. Вишневського питанням вибору системи цінностей, її ієрархії виділяється особливе місце.

“Природа людини така, - пише проф. Вишневський, -

що вона змушена підкорювати свої потяги, долати себе. Але «таке опанування своїм тілом і своїми внутрішніми переживаннями можливе лише при умові, що в свідомості людини є якась ієрархія вартостей, яка дає можливість кожній рисі, кожному переживанню визначити належне їм місце». Йдеться, отже, про Головний критерій життя людини, яким визначається її світогляд, мета і сенс життя… Людина має свою власну систему цінностей, яка тією чи іншою мірою відповідає або не відповідає системі цінностей, котрою живе суспільство. І чим вищими є цілі людини, чим сильніше вона віддана своїй системі вартостей, тим сильніший вплив має ця система на процес її духовного мужніння [3, c.468-469].


Серед методів самовиховання і саморозвитку, окрім типових для педагогічної практики, автор виділяє доволі нетрадиційний метод – молитву. Тим самим знову ж таки наголошуючи на обов’язковій присутності у ефективному виховному процесі духовного начала.

Молитва є безпосереднім звертанням людини до предмета своєї віри і виявом її намагання наблизитися до свого ідеалу. Через молитву до Бога людина вбирає в душу, благодать його присутності, спокій, сили і надії, з її допомогою вона нагромаджує духовний капітал любові і добра, які потім віддає світові [3, с. 539].

Добре життя людина для себе повинна будувати сама. Дарований комфорт руйнує людину, а здобутий власними силами збагачує і удосконалює ці сили. Звідси вічний обов’язок людини – творити життя і творити себе. Ця вимога християнства – вимога творчості – є головною передумовою саморозвитку як окремої людини, так і суспільства [3, с.209].

Через призму авторських педагогічних поглядів обґрунтовуються й такі ключові положення як роль вихователя, його професійна діяльність та критерії педагогічної майстерності. Знову ж таки, визначальним є розширення сфери його діяльності від суто технологічних стратегій до творчої й певною мірою надприродної діяльності. Згідно з міркуваннями автора,

“функція виховника є в своїй суті духовною. Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю…” [3, с.483].

Аналізуючи досвід своєї багаторічної учительської праці О.І. Вишневський дає надзвичайно корисні настанови для молодих вчителів, визначаючи при цьому основні цінності й критерії успіху в педагогічній діяльності. У спогадах він пише:

«Було багато роздумів і розчарувань. Коли ти не бачиш негайних наслідків своїх старань, впадаєш іноді у стан «педагогічного песимізму». Цей песимізм часто поглиблюється, якщо вчитель очікує, що хтось бодай похвалить його за старання… Згодом я зрозумів хибність і марудність таких поглядів і очікувань. Якщо ти хочеш бути добрим учителем, мусиш найперше позбутися егоїзму, який породжує почуття залежності від інших, особливо від керівництва. Мусиш сам роботи свою роботу, сам торувати свою дорогу… не чекати визнання і нагород й не прагнути їх… Визнання, як і любов – приходить сама, коли за нею не женешся”. [2, с. 102].

Обґрунтована ієрархія цінностей стала основним критерієм педагогічної діяльності професора Вишневського. Його невтомна й жертовна праця, відданість християнським вартостям й національній ідеї, цілісність й гармонійність його особистості стали зразком сповідування традиційного українського виховного ідеалу: «Служіння Богові і Батьківщині!».

Література
1.

Вишневський О. На ниві відродження української педагогіки (Наукові прагнення і здобутки автора на тлі прожитих літ). До 80-річчя від дня народження та 55-ти річчя освітньої діяльності. Дрогобич, 2011.- 80с.
2.

Вишневський О. На роздоріжжях минулого. Дрогобич, 2011.-122с.
3.

Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. Дрогобич, 2006.-608 с.








 
 Web-master: AlexPetrov.ruCopyright © 2014 UkrPedagog.org.ua

Увага! Через 25 днів хостинг host-ua.org.ua закривається! Зробіть резервні копії акаунтів! Натомість можна користуватись дзеркалом на новому домені uahost.0lx.net. Панель керування буде доступна за адресою cpanel.0lx.net, навіть після припинення функціювання host-ua.org.ua. Всі хто користувався власними доменами, перевeдіть ns сервери на такі, які вказано у панелі керування. Субдомени *.host-ua.org.ua працювати не будуть, тому можна перереєструвати акаунт.